12 травня 2016
Київ

«Дім Серця» у моєму житті.

Те, що дарує місія – це скарби, які варто віднаходити у нашому звичайному житті. Ті, які лежать у нас перед носом, але ми їх часами не помічаємо. Бо через їх постійну присутність у нашому житті вони втрачають свою яскравість. І слідом – яскравість самого життя теж втрачається.

Часто після волонтерства мене запитують: «Розкажи як там? Що там?». І дійсно, що ж там? Там друзі, добрі друзі і ми з друзями. Там ми вчимося приймати один одного. Там ми вчимося знаходити такі маленькі, зовсім не помітні скарби в найбідніших частинках наших сердець. І там ми їх відкриваємо один-одному.

Важливість життя спільноти це одна з найголовніших частинок буття. Спільноти не в сенсі конкретної групки людей, а спільноти в сенсі самого відчуття спільності з людьми. Саме розуміння поняття, і відчуття цього в реальності. Насправді це одне з нелегких завдань нашого життя. Як можна жити в спільності (в єдності, в мирі) з людиною, що поруч. Мені це інколи важко вдавалося. Наприклад, через постійну присутність рідних поруч втрачається їхня цінність в твоєму житті. А точніше, ми просто не помічаємо цього, забуваємо наскільки вони важливі для нас. Ці маленькі деталі, що ми губимо, «Дім Серця» підбирає і вкладає в руки, з теплотою любові.

Коли я приїхала на місію, перша думка яка перевернулася з ніг на голову – «я їду, для того, щоб подарувати своє життя там на місії». Але відбулася річ, яка в 200 разів більш дивовижна. Відбулася єдність. Та, яка є в справжній дружбі. Взаємне дарування себе, свого часу, своїх переживань, радості чи сліз. Бути поміченим, потрібним, вислуханим. Помічати, приймати, слухати… Бо всі ми одинакові, всі маємо спільне в малих але таких потрібних речах. І тоді дорогоцінність, втрачена мною, вже не лежить в руках, а вкладається в серце руками наших друзів на місії. І виростає з кожним днем більше і більше. Ми повертаємось додому з таким подарунком: «я їхала, щоб вчитися дарувати своє життя, щоб ділитися цим прагненням і потім разом з друзями вчитися дарувати життя один одному і іншим». Я повертаюсь додому і я досі вчусь. Крок за кроком, разом з друзями, рідними, тими хто мене оточує тут. Щоб розуміти спільність, щоб бути єдиним. Ось, що робить Дім Серця.

Власний досвід переживання. Той, який неможливо передати на 100%, але можна поділитись. Я православна християнка. І завжди прагнула дізнатися глибше католицькі обряди, щоб об’єднати скельця християнства в один вітраж. Мене направили в Грецію, напевне, щоб я не почувалась зовсім розгубленою. Я виросла в східному обряді, тому не завжди цікавилась глибше своїми традиціями. А через свій досвід життя у молитвах зі спільнотою та слідуванню латинським обрядам, в моєму серці об’єдналися давно знайдені але ніяк не складені до купи дві частинки. Насправді, мабуть через постійну метушню в буденному житті я дуже легко втратила розуміння присутності Бога. Завжди легше розуміти, що Він є поряд, коли є спокій і тиша навколо. Адже «Бог говорить у тиші». І як же тоді Його почути, коли навколо стільки шуму? І це нелегко для мене. Я справді дуже полюбила часи Адорації. Часи тихої молитви. Але ще більше мені полюбилася спільна молитва. Коли Бог торкається наших сердець – ми найбільш вразливі. Але ця вразливість стає міцним кам’яним муром єдності спільноти. Єдності через Нього. Що дає глибоке усвідомлення того, що в центрі всього, що гармонічно рухається у Світі є Він. Мабуть саме так мені вдалося поставити Його у центр мого життя. І віднайти Його навіть на дуже голосній вулиці, через тиху молитву в серці.

«Дім Серця» тепер і є моє життя. Це не місія на 16 місяців. Ці майже півтора року – це лише школа життя в Єдності, в якій всі є учнями і вчителями. «Дім Серця» – це Дім любові Ісуса, це НАШІ серця.

(М. І, 21 рік
колишня волонтерка «Дому Серця»)